Василь Стефаник –видатний  письменник –новатор кінця ХІХ століття, реформатор української прози, майстер соціально-психологічної новели. Його лаконічні, психологічно глибокі, сповнені драматизму твори доносять до читача трагічну правду про життя галицького селянства за часів неволі.

Народився письменник 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківська область) у сім’ї заможного селянина. Після шкільного навчання у Русові та Снятині вступив до польської гімназії в Коломиї, звідки згодом його виключили за громадсько-політичну діяльність. Продовжив навчання в гімназії у Дрогобичі, яку за два роки закінчив. Під час навчання виступав з публіцистичними статтями в часописі «Народ». На цей період припадають і перші спроби в художній літературі – вірші, а також у співавторстві із Лесем Мартовичем – два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).

У 1892 році вступає до Краківського університету на медичний факультет, але не закінчує його, бо фах медика не привабив майбутнього письменника. На той час він уже поринув у громадське та літературне життя, приєднався до радикального товариства студентів-українців «Академічна громада», багато читав, зблизився з польськими письменниками. Виступав з публіцистичними статтями, писав поезії у прозі («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «Вночі»). Невдовзі його заарештували, що негативно позначилося на стосунках із родиною.

У 1897 році вперше побачили світ новели письменника, опубліковані у чернівецькому двотижневику «Праця». Через два роки у Чернівцях вийшла перша збірка новел «Синя книжечка», згодом – збірки «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926).

Особливо хвилювала В. Стефаника доля дітей. Про них він створив низку новел: «Новина», «Кленові листки», «Катруся» та інші. Трагізм тодішнього життя дітей, діти без дитинства, без майбутнього – ось головні теми творчості письменника.

У березні 1915 року за фальшивим доносом В. Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час він жив у Відні, де знову, після п’ятнадцятирічної перерви, повернувся до літературної праці. Написав новелу «Марія», яку присвятив пам’яті Івана Франка.

Тяжко хворів, переніс частковий параліч, запалення легенів. Смерть обірвала його життя 7 грудня 1936 року. Похований на пагорбі недалеко від рідного дому у селі Русів.